Полтава. Центр міста. Шукаю в аптеці індійську хну. Обходжу всі стелажі, але не знаходжу. Зрештою, звертаюся до кремезного охоронця-консультанта, що задумливо буцає ногою нижній ряд баночок з вітчизняними шампунями:

– Не підкажете, де стелаж із фарбами?

– Што? По-нормальному, по-нашему спроси.

– Тобто?

– Я тебя не понимаю!

– У вас продається хна?

– Ты сыш, не понимаю я тебя!

– Ааа… – до мене нарешті доходить. Тож, підвищую голос (тепер мене почують всі відвідувачі і продавці) і намагаюся максимально чітко проговорювати слова:

– Я ду-же ра-да (поплескала його по руці), що у нас на-реш-ті по-ча-ли БРАТИ НА РОБОТУ ЛЮДЕЙ З РОЗЛАДАМИ РОЗВИТКУ!

– Шооо?

Це був єдиний раз, коли мені довелося тікати з аптеки.

Джерело: Ніка Новікова

Р.S. Навіть у японців ідеально виходить:

http://saracinua.livejournal.com/4610545.html